найкраща пора, довго думати не прийдеться
Не хочеться нічого. Я себе почуваю жахливо. 8 хвилин тому, за денною кавовою годиною, перекусив тортиком (приготовленим власноруч), запив водичкою, зализав морозивом. Жах. Дякую Господи за все, що маю, і за всіх поруч. Всього багато. Всіх — явно менше. Стан такий, що за внутрішнім чуттям, можу 20 хвилин дивитися в одну крапку, а тоді прийдеться перерватися на вечерю (яка зазвичай о 18.00), а тоді знову повернутися до крапки. Не хочеться абсолютного нічого, тільки ж бо вмоститися якомога зручніше, і ввімкнути плейлист з ambient-треками, і слухати так довго, поки не набридне.
Я — Мозок, давай напишемо декілька дописів із порадами щодо створення бакалаврських робіт?
М. — Ні, не хочу
Я — Гаразд, давай тоді нову програму дослідимо, раптом пригодиться
М. — Ні, не хочу
М. — Те що я хочу, ми й так робити не будемо, бо це “фантастика”, “важко”, “починати знову”
Я — Ні, не хочу
М. — А я що казав ..
Розповідай..
Як місяць тому, я працював, поєднував роботу із навчанням, вчився на 5, встигав до дедлайнів, лягав пізніше ніж зазвичай, паралельно з цим проводив проект за грантом, а тепер Неділя, 8 годин вільного часу, практикую нічогонероблення, та чимдуж намагаюся поглядом випалити дірку в стіні навпроти. Без мети, без бажань, без цілей. Викручуюся з цього стану, тоді знову в нього впадаю, і так по колу. Довгенько вже як.
Чи цікава в мене робота — займаюся ручним “тестуванням”, пишу, провіряю, переписую, закриваю, а тоді знову. Чи є в мене близькі, яких можна назвати друзями? З людей — нікого, тільки собака, і власні думки (окей, і персонажі з книжок). Чи відчуваю в них потребу, нз, ніби й ні, хоча з ними веселіше. Новини, статті, книги, це перестає мене цікавити. Дизайн, інтер’єри, ІТ — якось не моє, а що МОЄ — не знаю.
Закрив вкладку.
Промовив коротку молитву, щось на зразок: “Господи, допоможи з цим розібратися. Будь ласка”. Перехрестився.
Пішов вечеряти. Трохи черствий хліб із сирком смакує відмінно.
Між іншим, прийшла добра думка. Занотую. Пригодиться.
А можливо ця “пустота”, яка мене переслідує, насправді не пустота, а лишень відсутність чогось, що я сам і придумав? Можливо там і не має нічого бути. Нормальний стан нічого не робити, і просто валятися на ліжку. Хто сказав, що я повинен нагодувати 1000 голодних негретят, спасти від самогубства 500 самотніх підлітків, а також написати щось таке, чого до мене ще не писали (по-суті, я це вже роблю, якраз зараз), а на “передсмертному одрі” хриплим голосом промовити: “Хух, все встиг, нічого не пропустив, тепер можна і померти”. Мені цього справді треба? А коли б просто спробувати жити, не як з “мотиваційних книг”, або чиїхось успішних, чи просто красивих, історій, а за власним унікальним сценарієм? Так — подекуди скучним, не ідеальним, без геройських історій, без підкорення Джомолунгми, без успішного одруження, без “голівудських” гулянок з друзями, без Гарвардського диплома, але з власним почуттям гумору, з власною молитвою на вустах, з власним стилем (кумедним, не стильним, і взагалі дивним), з власними думками, переживаннями, проблемами, рішеннями, з роботою “(не) мрії”, болячками (видуманими, і реальними), з власними гріхами, і пробаченнями, шкідливими звичками, і маленькими добрими справами, з майбутнім без “плану”, а чи з повною головою повітряних замків.
Місцем для відпочинку розуму є серце. Єдине, що повсякчас чує розум, це брязкіт, гамір, суперечки, а все, чого він прагне — це тиші. Місце, де розум може віднайти спокій,- у тиші серця. Туди й прямуй. (Елізабет Гілберт — “Їсти, молитися, кохати”)
Photo by cottonbro
